Епіграф заняття:

Нема лихішої долі, ніж учительська,
Нема виснажливішої роботи, ніж учительська,
Де нерви паляться, мов хмиз сухий,
Де серце рветься в клекоті і чаді,
Але нема щасливішої долі,
Коли Людина з твоїх рук, Учителю,
Іде у світ: на краплю світ людніє.

Іван Драч

Структура заняття:
І: Вступна частина.
1.1. Повідомлення теми та мети психолого-педагогічного семінару.
1.2. Мотивація навчальної діяльності.
ІІ: Основна частина.
1.1. Висвітлення матеріалу теми.
1.2. Практична робота.
1.3. Підведення членів семінару до узагальнення, висновків.
ІІІ: Заключна частина.
1.1. Загальний підсумок заняття.

І. Вступна частина. – 7 хв.

Тисячі професій народжуються і вмирають. Та серед вічних професій учительська посідає особливе місце: вона початок усіх професій.

Педагог – довірена особа суспільства, якій воно ввіряє найдорожче і найцінніше – дітей, свою надію, своє майбутнє. Доля дітей в руках педагога, в його золотому серці, він має бути джерелом радісного пізнавального і морального зростання своїх вихованців. Жодна інша професія не ставить таких вимог до людини. Люди цієї справи зобов’язані бути яскравими, неповторними особистостями, носіями загальнолюдських цінностей, глибоких і різноманітних знань, високої культури.

Наша професія не зовсім звичайна. Ми зайняті готуванням нашого майбутнього, ми виховуємо тих, хто завтра перемінить нинішнє покоління. Ми, так сказати, працюємо із "живим матеріалом", псування якого прирівнюється майже до катастрофи.

Цей вид діяльності вимагає всебічних знань, безмежної душевної щедрості, мудрої любові до дітей. Тільки щодня з радістю віддаючи себе дітям, можна наблизити їх до науки, заохотити до праці, закласти непорушні моральні основи.

Діяльність учителя - це всякий раз вторгнення у внутрішній світ вічно мінливого, суперечливого, що зростає. Потрібно завжди пам'ятати про це, щоб не поранити, не зламати незміцнілий паросток дитячої душі. Ніякими підручниками не можна замінити співдружність педагога з дітьми.

Учителя називають інженером людських душ, архітектором характеру, лікарем хвороб росту, тренером інтелекту і пам'яті... Цей список можна продовжити. І все це - чиста правда. Тільки, на відміну від інших професій, учителю не дано відразу насолодитися плодами своєї праці.

Ткач уже через годину бачить плоди своєї роботи. Сталевар через кілька годин радіє з вогненного потоку металу. Хлібороб, сіяч через кілька місяців милуються колосками і жменею зерна, вирощеного в полі… А вчителю потрібно працювати роками, щоб побачити предмет свого творіння, буває, минають десятиріччя і ледве-ледве починає позначатися те, що він замислив.

Працівникам цієї сфери потрібно чимало мужності та сил, щоб щоденно з посмішкою заходити у клас, обіймати поглядом усіх своїх неповторних вихованців і дарувати їм любов та мудрість.

Нікого так часто не відвідує почуття незадоволення, як педагога, ні в якому ділі помилки і невдачі не ведуть до таких наслідків, як у вчительському. Учитель зобов’язаний – перед суспільством, перед батьками – працювати тільки правильно, тільки добре, кожна крихта людської краси – це його безсонні ночі, сивина, безповоротні хвилини його особистого щастя – так, праця педагога приносить більше користі суспільству, ніж вчителю. Звідки в нас беруться нервові викладачі, яких так не люблять і бояться діти?

Вони були колись хороші і добрі. А нервовими стали тому, що не захистили вчасно своїх особистих кордонів і не попіклувалися про свій внутрішній ресурс.

На сьогоднішній день дуже часто трапляються випадки, коли професіонал у своїй галузі, ще недавно успішний і впевнений у своїх силах і можливостях, раптово «спотикається» і втрачає віру в себе, починає сумніватися у своїй професійній компетентності, відчуває себе абсолютно безпорадним.

Що ж це така хвороба педагогічних працівників, від якої не захистить ні терапевт, ні травматолог, ані хірург? Назва цьому захворюванню «професійне вигорання».

Усім нам відомо, що для того,щоб розпочати «процес лікування», необхідно спочатку встановити правильний «діагноз», вивчити ознаки та прояви хвороби, і тільки після цього визначитись із методами боротьби.

Хтось, можливо, скаже: «Для чого нам це?». Я дам відповідь: професійне вигорання тягне за собою емоційне. Людина ж без емоцій не може існувати. І подумайте: хіба ми, учителі, зможемо й надалі ефективно навчати дітей, будучи емоційно бідними? Чи буде учням тоді з нами цікаво? Чи будемо ми мати бажання взагалі їх навчати? Мабуть, ні. Тоді наше життя перетвориться на рутину. А це вже неповноцінне життя. Тому, щоб наше життя й обрана нами професія приносили задоволення, будьмо сьогодні активними й спробуймо максимально взяти потрібного з цієї зустрічі.

ІІ. Основна частина. – 33 хв.

Термін «професійне вигорання» введено американським психіатром X. Дж. Фрейденбергером у 1974 році. Він ввів це поняття для характеристики психічного стану здорових людей, робота яких супроводжується інтенсивним спілкуванням, постійним перебуванням в емоційно навантаженій атмосфері. Це люди, які працюють у системі «людина — людина» до якої входимо і ми – педагогічні працівники.

При цьому підкреслюється, що вигоряння – це не втрата творчого потенціалу, а «емоційне виснаження, що виникає на тлі стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням».

Які ж фактори, сприяють розвитку синдрому емоційного вигорання? Ось основні з них:
❑ пред'явлення завищених вимог і високе робоче навантаження. Сюди ж можна віднести і двозначні, неоднозначні вимоги до виконуваної роботи;
❑ відсутність або брак соціальної підтримки з боку колег і начальства;
❑ недостатня винагорода за роботу, як моральна, так і матеріальна, а також часта відсутність вихідних та відпусток;
❑ неможливість впливати на прийняття важливих рішень;
❑ постійний ризик штрафних санкцій (догана, звільнення);
❑ одноманітна, монотонна і безперспективна діяльність;
❑ необхідність ззовні виявляти емоції, які не відповідають реальним, наприклад, необхідність бути ввічливим, усміхненим;
❑ робота з «важкими» учнями;
❑ провокувати синдром вигоряння можуть хвороби, переживання важкого стресу, психологічні травми (розлучення, смерть близької людини);
❑ відсутність будь-яких інтересів поза роботою.

Феномен «вигорання» виникає гостро, але проходить певні фази впродовж відносно тривалого періоду та має певні ознаки.

Першою ознакою емоційного вигорання є підвищена активність, коли людина повністю поглинена роботою, забуває про власні потреби, про відпочинок, про їжу. В цей період настає виснаження. З'являється відчуття перенапруження, емоційні та фізичні ресурси вичерпані, людина відчуває втому, яка не проходить після нічного сну, вихідних і нерідко навіть після відпустки.

Другою ознакою синдрому емоційного вигорання є - особистісна відстороненість. Людини перестає цікавитися професійною діяльністю, у неї майже нічого не викликає емоційного відгуку - ні позитивні обставини, ні негативні. Повністю втрачається інтерес до учасників навчального процесу.

Третьою ознакою синдрому вигоряння є - відчуття втрати власної ефективності і падіння самооцінки. Людина не бачить перспектив у своїй професійній діяльності, знижується задоволення роботою. Низька самооцінка, вина і депресія вказують на низьку емоційну грамотність. Людина не може розібратися в собі і в причині своїх почуттів, вона стає не в змозі ефективно взаємодіяти із зовнішнім світом. Це означає повний особистий і соціальний неуспіх. Всі ознаки одночасно не виявляються, тому що вигоряння – це індивідуальний процес.

|Методична скарбничка|Читати далі|